Правила військового зв’язку, віра в себе та нова сходинка в житті Валерії Бондаренко
| Вона надзвичайно приємна та легка в розмові, тендітна, щира, з вогниками ентузіазму та ледь невловимої тривоги в очах. Такою постала перед нами випускниця командно-штабного факультету Валерія Бондаренко. Чотири роки в стінах навчального закладу зробили з неї - сором’язливої та спокійної дівчини, цілеспрямовану та сильну особистість, яка точно знає, чого хоче від життя. Обрати правильний вектор у напрямку професії військового зв’язківця Валерії допомогла родина, від прадіда і до батька всі - військовослужбовці, більше того, її дідусь був зв’язківцем. Але остаточну крапку в коливаннях між професією юриста та військового поставило бажання взяти приклад з батька. Євгеній Миколайович підполковник, працює військовим начальником парашутно-десантної служби в одній із військових частин міста Олександрія. «Тато для мене завжди був і залишається прикладом для наслідування, - зауважила випускниця. – Незважаючи на те, що працює в маленькому містечку, пишаюся тим, що він досягнув всього сам». |
Валерія зізнається, що в процесі навчання складнощів не виникало, але з нотами іронії згадує період адаптації, а саме курс первинної військової підготовки, який протягом місяця проходив у навчальному центрі Академії. Саме він був найбільш морально виснажливим для тоді ще дівчинки, яка жодного разу не розлучалася з батьками.
«Ніхто не говорив, що буде легко. Мене відразу попередили, якщо ти хочеш досягнути чогось у своєму житті, треба докладати максимум зусиль, а якщо ти візьмешся за щось, а потім покинеш, нічого не вийде. Хочеш кращого життя – все в твоїх руках», - запевнила випускниця.
До фаворитів курсантки під час навчання однозначно належала робота з абеткою Морзе. Тоді як майбутня посада Валерії передбачає роботу з телекомунікаціями, комутаторами та маршрутизаторами.
«У майбутньому планую працювати інженером відділення кіберзахисту. Звучить досить складно, але відчуваю, що це моє», - зізнається Валерія.
Продовжуючи тему обладнання, яке є незамінним у роботі військового зв’язківця, Валерія Бондаренко розповіла, що за чотири роки значно підвищився рівень забезпечення, а цей фактор сприяє впровадженню у навчання та роботу нової техніки.
«У майбутньому планую працювати інженером відділення кіберзахисту. Звучить досить складно, але відчуваю, що це моє», - зізнається Валерія.
Продовжуючи тему обладнання, яке є незамінним у роботі військового зв’язківця, Валерія Бондаренко розповіла, що за чотири роки значно підвищився рівень забезпечення, а цей фактор сприяє впровадженню у навчання та роботу нової техніки.
«Сьогодні в Національній гвардії України зв’язківці широко застосовують у своїй роботі такі засоби зв’язку як Harris та Motorola. Це сучасне обладнання, яким користуються військовослужбовці в усьому світі, - з усмішкою промовила майбутній офіцер. - Якщо на перших роках навчання ніхто достеменно не знав як виглядає комутатор та маршрутизатор, то на сьогодні розвиток технічного забезпечення колосальний. І я точно знаю, що прийшовши у військову частину вже матиму можливість працювати з сучасною технікою, знатиму як її запрограмувати. Можу навіть похвалитися, що відчула професійний бік роботи зв’язківця вже під час стажування, яке ми проходили як у Харкові, так і в Києві».
Валерія Бондаренко здобуває диплом з відзнакою. Дівчина розповіла, що досить довго йшла до цього моменту, а ще уявляє наскільки радітимуть батьки від досягнень доньки. А вона, в свою чергу, з чистою совістю переступить ще одну сходинку свого життя.
«З першого року навчання в Академії не було жодного дня, коли б я не мала мотивації до дії. Знаю, що без цієї надважливої риси характеру людина просто буде овочем, тож нічого не досягне, - ділиться думками гвардійка.
«З першого року навчання в Академії не було жодного дня, коли б я не мала мотивації до дії. Знаю, що без цієї надважливої риси характеру людина просто буде овочем, тож нічого не досягне, - ділиться думками гвардійка.
У якийсь момент тінь невловимої тривоги в очах Валерії Бондаренко зникає, натомість з’являється впевненість, наповнена загадковістю і вона додає: «Я бачу чого власними силами досягнув мій батько. І ви не повірите, наскільки великим є бажання не те, щоб перевершити, а хоча б дістатися до його рівня. Можна сказати, що батько є моїм еталоном - людини, військовослужбовця, майбутнього. Я бачу як він вірить у мене, як підтримує мене мама, які надії покладає коханий. Тож просто не маю права зневіритися перед вільним плаванням в океані справжнього військового життя».
